Історія Криничанського району. Ч. 4. Від 1930-х років до наших днів

Аби придушити будь-який опір селянства колективізації у 1932–1933 рр. радянська влада застосувала щодо українського села терор голодом.

Згадує Павло Овдійович Дяченко: «Ми жили на 5 кварталі (Криничок – І.К.). У батьків нас було двоє: я і брат. Як і у всіх забрали хліб. Їли буряки, картоплю. Під весну і цього не стало. Мама майже нічого не їла. Вона першою і померла». Згадує Феодосій Микитович Плетінець: «У нас в сім’ї було шестеро дітей. З колгоспу одержали мало хліба. І той забрали. Хоч вродило того року непогано. Помер батько, потім сестра Люба. Мене і брата Ваню відправили у дитячий будинок в Кам’янське. Це було взимку. Там теж діти помирали». В Ганнозачатівці померло більше 100 чоловік.

За спогадами Шумейка Петра Павловича, 1932–1933 рр. були надзвичайно тяжкими для селян. Голова колгоспу думав, як врятувати людей. Найстрашніше почалося весною 1933 року. Закінчилися всі запаси. Довелося збирати порожні качани кукурудзи і нести до вітряка на вигоні край села. Ті качани перетиралися на порох. Трохи додавалося борошна до нього і ліпили коржики. Виливали ховрахів і використовували їх при приготуванні супів і борщів.

Згадує мешканка с. Дружба Гришко Віра Андріївна 1919 р.н.: «Тато наш працював у коморі. Вони там зерно віяли. А мама пішла одного разу до нього і набрала тихенько у панчоху відходів. Бригадир помітив і заявив у міліцію. Почалося слідство. Її постійно допитував слідчий. А на допит потрібно були йти аж у Щорськ, за 30 км пішки з маленькою дитиною на руках. На вулицях сіл тоді не було жодної собаки, жодної кішки. Люди їли все! Парили лободу, кропиву, їли калачики. А від нього тільки пухли дужче. Було навіть таке, що їли одне одного».

Жителька с. Оленівка Вара (Височина) Фросина Пилипівна 1923 р.н. згадує: «У 1930 р. наша родина підлягала розкуркуленню й висилці на північ. Батько втік до Кам’янського. Нас – маму й п’ятьох дітей – вигнали з будинку. Добрі сусіди дали притулок. Пам’ятаю себе десятилітньою. Увесь час хотілося їсти, але оскільки батько працював, ми отримували картки на хліб. За хлібом завжди ходила я з молодшим братом. Хліб тримали міцно в руках, щоб ніхто не вихопив, тому що біля лотка стояло багато жебраків. Бували й факти людожерства: наша сусідка баба Мотря – зарізала молодшого сина. Так вона його й з’їла. Її забрали у в’язницю, де вона й умерла від голоду. Бували й випадки, що маленьких дітей, які гралися на вулиці, викрадали сусіди чи зовсім випадкові перехожі».

Голод вимикав у людей будь-які інгібітори. Аби вижити люди вдавалися до будь-якого злочину і вже ніхто не думав про повстання.

Жителька с. Кринички Безпрозванна Олександра Дмитрівна 1920 р. н. згадує: «Голод в нашому селі почався восени 1932 р. Урожай того року був, але у селян забирали все: хліб, худобу та інші продукти. Деякі сім’ї ховали зерно, бо боялися померти з голоду. По селах їздили продовольчі загони і якщо схований хліб знаходили, селян дуже карали і навіть розстрілювали. Скоро в сім’ях не стало чого їсти, все забрали. Сидимо з матір’ю, голодуємо. Тітка записалася в комуну. Мати пішла, щоб і собі щось заробити поїсти. На роботу її не взяли. За цей час менша сестричка померла. У 1933 р. поховали батьків і брата. Залишилися ми сиротами – я і менший братик».

Наслідком Голодомору 1932–1933 рр. стали мільйони померлих і тисячі сиріт по всіх селах України. «Голих, босих і голодних дітей можна було зустріти на кожному кроці: на залізничних вокзалах, на базарах, у зруйнованих приміщеннях, на вулицях міст і сіл з протягнутою рукою».

Така кількість безпритульних дітей була причиною створення дитячих притулків. У 1932 р. на території с. Маламине (нині в складі Адамівки) був створений дитячий будинок. Працівники міліції та прокуратури привозили або силоміць приганяли сюди дітей від трьох років і старше. Більшість з них не мала ні імені, ні прізвища, лише один номер. В приміщенні не було ані меблів, ані білизни, кімнати не опалювалися навіть узимку. Дитячий будинок отримував продукти, але вони не доходили до дітей, розкрадались обслугою, активістами села і місцевими керівниками. Поки було тепло, діти їли різну зелень, садовину, але взимку діти виснажувалися, хворіли й помирали. Померлих ховали у силосній ямі навіть не прикопуючи. Скільки було безпритульних в «маламинському концтаборі» невідомо. Заклад припинив своє існування лише тоді, коли померла остання дитина.

Радянська влада знищувала не лише фізично, а й духовно. Серйозну конкуренцію комуністичній ідеології складала церква. Тому вже з початку 1920-х рр. служителів культу постійно переслідували. Комсомольці Божедарівки влаштовували демонстрації зі смолоскипами й антирелігійними піснями, аби віднадити селян ходити до храму. Для альтернативи селян закликали йти до сільських клубів, які масово стали відкривати по селах. У 1924 р. у Божедарівці відкрито сільський театр, де демонстрували німі фільми. Катеринославський та Криворізький окружкоми комсомолу надсилали до села агітаторів, які розповідали про досягнення радянської влади.

У 1934 р. вибухівкою зруйнували храм у Криничках, розібрали храм у Ганнозачатівці. В Іллінці у 1940 р. просто в храмі створили клуб. У 1936 р. НКВСівці підірвали храм Казанської Божої Матері в с. Олександрівка.

Місце храмів займали клуби та школи як місця де населення не лише вчилося грамоті, але й отримувало ідеологічно вивірену інформацію. В селах була створена мережа клубів і будинків культури: у 1930 р. відкрито будинок культури в с. Аули, в Маломихайлівці діяли клуб, школа і бібліотека, в Новоселівці зведено клуб, початкову школу і ясла, в Семеніці було аж п’ять клубів, чотири бібліотеки та три школи. Ці заклади стали не так осередками для поширення культури, як засобами пропаганди. Розповідали про переваги колгоспного ладу. Наприклад, про те, що у 1932 р. у Криничках, а 1934 р. у Божедарівці створені Машинно-тракторні станції (МТС), а у 1934 р. першу електростанцію на 560 кВт. здано до ладу в Криничках, а у 1936 р. – у Божедарівці. При цьому не розповідали, що реальну допомогу МТС стали надавати селам лише за 3–4 роки, а електростанція живила тільки колгоспи та МТС.

Важливу роль в агітації та пропаганді відігравала й преса. У 1939 р. у районі почала виходити перша газета «Жовтневий шлях». Друкарня була у Щорську. Умови праці були жахливі. Роботи доводилося виконувати вручну. Після війни працювали при каганцях. Та й ще конячиною, що була при друкарні, заготовляли дрова на зиму, – згадувала редакторка газети.

Для тих, хто був не згодний зі суспільно-політичною ситуацію або виявляв найменше невдоволення нею, влада влаштовувала репресії. Найстрашнішим був 1937 рік. «Одного дня, – згадує мешканка с. Світлогірське В.Т. Білявська, – прийшли якісь люди і забрали з собою агронома колгоспу нашого сусіда Марченка Кирила. І більше він додому не повернувся. А згодом, того ж року, забрали кудись ще одних сусідів – подружжя Марченків (ніби спекуляцією вони займалися). Були арештовані священик, голова колгоспу «Червоний велетень» Кирило Шрам та кілька викладачів Ганнозачатівської школи».

Від репресій вдалось уникнути уродженцю с. Семенівка письменникові Сергію Олексійовичу Завгородньому. У 1933 р. він працював у Києві, займався журналістикою, але змушений був тікати від «чисток» до Ірпеня. Під час Другої світової війни був співробітником різних фронтових газет, а після війни працював у Криничанському райкомі партії. Його двічі обирали головою Спілки письменників Дніпропетровської області, звільнений під час кампанії проти роману «Собор» Олеся Гончара в 1968 р.

У 1941 р. будівництво «щасливого майбутнього» в селах Криничанського району було відкладене у зв’язку з німецькою окупацією. Вже у серпні німці захопили Кринички та інші села району.

У період нацистської окупації спротив був незначним. Ще в момент німецького наступу 15 серпня 1941 р. у Криничанському районі був організований партизанський загін на чолі з А.Я. Тарасенком. За характером діяльності загін нагадував диверсійну групу, яка діяла, допоки фронт не пішов далі на схід. Після відходу Червоної Армії у грудні місяці загін розпався. Партизанській (диверсійний) загін знову виник восени 1943 р. із наближенням фронту. Він надавав допомогу Червоній Армії під час форсування р. Дніпра. Бойова підпільна група секретаря підпільного обкому В.С. Терещенка допомагала звільняти Дніпродзержинськ.

З серпня 1941 р. до жовтня 1943 р. район перебував під німецькою окупацією і входив до складу Дніпропетровської округи Рейхскомісаріату «Україна». На чолі районних управ нерідко стояли місцеві. Криничанську районну управу очолював такий собі Цівка. Він відповідав за спокій та безпеку, організовував вилучення продуктів для рейху тощо.

24–25 вересня 1943 р. Червона Армія форсувала р. Дніпро біля с. Аули. На створення аульського плацдарму було кинуто 31-шу, 223-тю і 236-ту дивізії. 24.09.1943 р. взвод розвідки лейтенанта С.П. Шпаковського 236-ої дивізії першим вийшов до берега Дніпра, а згодом і переправився на правий берег.

Бої на Аульському плацдармі тривали майже місяць. Червоноармійці закріпилися на вузькій смузі правобережжя та північній частини Аулів. У середині жовтня 353-тя стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора Колчука оволоділа низкою населених пунктів, з’єдналася з частинами, які наступали з боку Кременчука, і 22 жовтня звільнила Аули.

Після вигнання німців з Аулів почався широкомасштабний наступ. Спочатку в бій кинули так звану чорну піхоту або «чорносвитників» (так називали аулян і петриківців, царичанців з лівого боку Дніпра, яких не переодягли у військову форму). Вони полягли, визволяючи Новоселівку, Степанівку, Кринички. Згодом їх замінили криничанці, ганнозачатівці. Вони полягли при визволенні Преображенки, Затишного, Малософіївки, Гуляйполя, сіл Софіївського району. «У с. Гуляйполе лежить 700 чоловік (це тільки ті, хто похований в могилі). А скільки їх пригорнуто в окопах? А на межі Криничанського і Софіївського районів, на хуторі Високому, біля пам’ятника у могилі – понад 4 000 чоловік».

Уже за «чорносвитниками» йшли регулярні частини. Криничанський район звільняли від нацистів 446-та та 57-ма армії 2-го і 3-го Українських фронтів. 24 жовтня була взята Новосілка, 25 – Степанівка, 26 жовтня 1943 р. звільнили Зелений Кут, 27 жовтня – Кринички.

Після того, як Червона армія взяла під контроль населені пункти Криничанщини, за ними увійшли підрозділи НКВС, які почали зачистку від явних і уявних ворогів радянської влади. Зокрема, в Дніпроджержинську та Криничанському районі на грудень 1944 р. «виявлено» 17 симпатиків і членів Організації українських націоналістів. Їм інкримінували те, що вони займалися антирадянською агітацією, вербували вояків для Української повстанської армії, збирали зброю. По факту багато заарештованих не були членами ОУН. Хоча дослідник Л. Шанковський відносить Криничанський район до таких, де була поширена мережа націоналістичного підпілля, воно тут себе майже ніяк не проявило.

Повоєнний час для Кринчанщини, власне як і для всієї України, був ознаменований черговим голодом 1946–1947 рр. За свідченнями уродженки Криничок В.Т. Білявської, 1947 рік був особливо тяжким, не вродило нічого. «Нічого було їсти людям, нічого дати корові. Знімали з дахів будівель почорнілу солому і годували худобу. Вмирали і пухли від голоду люди. Пам’ятаю, як ми їли коржики з гнилої картоплі, змішаної з листям лободи. Ці коржики з лободи в ті часи люди називали «сталінцями».

«Я бачила страшні картини, – згадує В.Т. Білявська, – коли люди в пошуках хліба для себе і дітей хмарами сунули в західні області, коли по 20–30 чоловік знімали з товарних поїздів мертвими на кожній станції. Я бачила також страшну несправедливість, коли прибуваючий на станцію поїзд оточували люди у формі, ловили голодних людей, вели в приміщення і вимагали з них непомірні штрафи у 50–100 крб., не даючи взамін ніякого документа.

Лише сім’ї механізаторів, що працювали за договором в МТС, якось перебивалися. В МТС вони отримували трохи зерна. Пам’ятаю, в той час ходила приповідка: «Жито й пшеницю – все за границю, ячмінь і овес – забрав МТС, а те, що на стерні – колгоспникам на трудодні».

Люди працювали майже задарма. «Дурнодень» – так говорили про колгоспний трудодень. З колгоспниками розрахунок вели лише в кінці року. А в кінці року виявилось, що людина, яка працювала задарма цілий рік, ще лишалась винна колгоспу. Справа в тому, що в полі варили раз на день їсти, і люди йшли на роботу, аби поїсти хоч раз. Тих, хто посмів взяти жменю зерна – тяжко карали. Пам’ятається, в нашому селі одна жінка взяла в кишеню зерна, її засудили до позбавлення волі на багато років».

Працівниця цегельного заводу в с. Гуляйполе Марія Петрівна Коваленко 1924 р. н. згадує: «За зміну з напарницею видавали по 250 цеглин – важка праця. А ще голод 1947 р. Працювали на цегельному заводі в теплий сезон від весни до осені. Ми там і жили біля заводу в землянці».

У 1950-ті рр. почалося укрупнення колгоспів і сіл. Зокрема, у 1959 р. Ерастівка приєднана до Болтишки. Колгоспи і села внаслідок об’єднання збільшили свої матеріальні можливості, і разом із додатковими фінансовими вливаннями від держави це покращило життя селян.

У 1956 р. почалося будівництво Дніпродзержинської (нині Середньодніпровської) ГЕС. З одно боку, це дозволило дати електроенергію не лише підприємствам Дніпродзержинська, але й навколишнім селам. На 1967 р. у районі були електрифіковані майже всі будівлі. З іншого боку, коли у другій половині січні 1964 р. закінчилося наповнення водою Дніпродзержинської ГЕС, наслідком стало затоплення села Аули. Люди змушені були переселитися на нові місця.

У 1966 р. у колгоспах введено щомісячну оплату праці. У 1950–1970-х рр. велося активне соціально-культурне будівництво. У с. Кудашівка з’явилися медпункт, ветлікарня, восьмирічна школа, де навчалося 300 учнів, три бібліотеки, у 1953 р. побудовано Будинок культури. У 1959 р. у с. Маломихайлівка теж Будинок культури. У 1963 р. відкрите Училище механізації сільського господарства у Божедарівці (з листопада 1963 р. Сільське професійно-технічне училище). У листопаді 1964 р. відкрито Аульську дільничну лікарню, а у 1965 р. – дитячу лікарню. У с. Адамівка на 1954 р. було два бригадних клуби, а у 1964 р. з’явився загальноколгоспний клуб. У Болтишці на 1966 р. працювали Будинок культури, сільська бібліотека, школа, медпункт, пошта, пологовий будинок, ясла. В с. Червоноіванівка налічувалося два клуби, дві бібліотеки, середня та восьмирічна школи, в яких навчалося понад 800 учнів, медамбулаторія, пологовий будинок, пошта. У 1972 р. споруджено будинок культури в с. Українка. Село було засноване переселенцями з Волині у 1952 р. У 1982 р. на місці храму в Гуляйполі побудували нову школу.

18.04.1967 р. введено в експлуатацію Аульський водовід для водопостачання до міст Дніпра, Кам’янського та прилеглих населених пунктів. Наприкінці 1970-х з’явилися професійні пожежні частини у с. Світлогірське та Божедарівка.

Утім, окрім досягнень залишалося багато проблем в соціально-побутовій сфері. Серед них найбільшою був поганий стан шляхів сполучень. За матеріали сесії Катеринопільської сільради, село Катеринопіль потопало в багнюці, двори у смітті, хати стояли обідрані. Такі картини були типовими для сіл цієї сільради – таких як Водяне, Бикове.

Торговельна мережа також мала не кращий вигляд. Обмежені виробничі площі звужували асортимент товарів. Криничанський райвиконком у звіті за 1960 рік відзначав: «у торговій мережі району часто були відсутні сіль, гас, мило, інші товари першої необхідності». Зате в крамницях лежали товари, які не користувалися попитом населення, тому була видимість достатку у забезпеченості торговельної мережі. У крамниці с. Сухий Хутір знаходилося товарів на суму 46 107 крб., у центральному магазині – 32 720 крб., а загалом у торговельній мережі товарів на суму 280 тис. крб. Магазини працювали нерегулярно. Сесія Криничанського райвиконкому 1962 р. зазначала, що «при ревізії магазини закриті по 10–15 днів», а Ганнозачатівський центральний магазин – більше місяця.

Серйозною проблемою в наданні послуг населенню було забезпечення села хлібом. У січні 1961 р. Криничанська районна рада на своїй сесії констатувала, що в районі хлібопекарні випікають хліб «дуже низької якості, з підвищеною вологістю і кислотністю». Торгівля хлібом організована погано, у віддалені населенні пункти його доставляють з перебоями, і сільські торговельні організації не переймаються таким станом речей. На території Катеринопільської сільради, яка об’єднувала 10 сіл, не було жодного підприємства з надання хоча б якоїсь послуги. Населення мусило за 10–20 км діставатися до найближчого селища, а там працювали лише фотоательє, перукарня та майстерня з ремонту і пошиття взуття. Тож інші потреби населення задовольняло в Дніпродзержинську та Кривому Розі.

Наприкінці 1980-х рр. починаються процеси, які в наступні три десятиліття змінили соціально-економічну, соціокультурну та суспільно-політичну ситуацію в районі. Після проголошення незалежності України колишня командно-адміністративна економіка втрачає сенс, настає криза, яка вплинула на економічну, соціальну і культурні сфери. Наприклад, лікарня у Божедарівці, яка раніше мала 5 відділень, у 1990-х рр. тулилася в єдиному приміщенні. Підприємства або не працювали, або працювали у півсили. Зокрема, маслозавод, який раніше переробляв більше 100 тон молока за день, тоді переробляв 600 кг. Масово ліквідовували колгоспи, а на їхньому місці виникали агрофірми або фермерські господарства. У 2003 р. була створена районна асоціація фермерів і приватних землевласників, яка захищає інтереси самостійних господарів на землі.

На тлі негараздів були й позитивні зміни. До 1993 р. більшість сіл Криничанщини було газифіковано. У 1996 р. почалися роботи на Болтишівському гранітному кар’єрі, який спеціалізується на видобутку сірого граніту. У 2007 р. у Божедарівці побудовано сучасний елеватор «Унірем-сервіс».

У 2014 р. почала реформа з децентралізації, внаслідок якої вже створено три об’єднані територіальні громади: Аульська (згодом увійшла до Криничанської ТГ), Божедарівська та Криничанська.

У 2015 р. почався процес декомунізації, внаслідок якого були перейменовані топонімічні об’єкти: Леніне стало Козачим, Чапаєвка – Лозуватським, Жовтневе – Саксаганським, Октябрське – Українським, Кімовка – Черкаським. Щорськ повернув собі історичну назву Божедарівка. Ще в радянський час, а саме у 1983 р., Ганнозачатівка була перейменована на Світлогірське.

Станом на 1.10.2019 р. у Криничанському районі налічувалося 111 населених пунктів, у яких мешкало 34 273 особи, площа 1 684 км². Торговельна мережа нараховує більше 200 торгових точок. Найбільшими підприємствами району є КП ДОР «Аульський водовід», ДГ «Руно», ТОВ АФ «Вишневе», СТОВ АФ «Агросвіт» та інші. В районі діють 4 заклади первинної медичної допомоги, 25 закладів освіти, 26 клубних, 26 бібліотечних закладів, дві музичні школи, історико-краєзнавчий музей.

Надруковано: Кочергін І.О. Історичний нарис // Пам’ятки історії та культури Кам’янського району. Частина перша (за матеріалами «Зводу пам’яток історії та культури України) / Упоряд.: Л.М. Голубчик, О.С. Колесник, В.В. Кузьміна.– Дніпро: Журфонд, 2021.– С. 23–70.